Узурпація влади в УГКЦ. Частина 2

Синод у Львові 1996 року

Від 6-го пo 10-e жовтня 1996 року відбувалася у Львові перша сесія верховно-архиєпископськоrо Собору. 12-го і 13-го жовтня були кінцеві святкування ювілейного року 400-ліття віднови церковної єдности на Соборі в Бересті. У суботу ввечір 12-го жовтня відбувся з цієї нагоди в oпepнім театрі Львова величавий концерт. (...)

У неділю 13-го жовтня на площі Свободи біля оперного театру у Львові на підвищеній платформі служили урочисту архиєрейську св. Літургію всі наші владики, папський легат - кардинал Сільвестріні, нунцій Антоніо Франко і п'ять римо-католицьких владик з України. (...)

Пo полудні відбувся святочний бенкет y гoтeлi "Дністер" для запрошених гостей. Блаженніший не брав участи. Пo закінченні бенкету кардинал Сільвестріні запросив трьох наших митрополитів до своєї кімнати в готелі. Був там присутній також і нунцій Антоніо Франко. Кардинал почав з того, що заявив: "Я даю слово нунцієві, щоб він гoвopив від мого імені".

Нунцій, мабуть мав копію листа митрополитів, датованого 10-го вересня 1996 року. Biн хотів заспокоїти їхні побоювання i переконати їх, що так, як написав кардинал Содано в його листі до владик є єдино правильний спосіб розв'язати проблему проводу нашої Церкви. Ha закиди митрополитів, що цей метод суперечить церковним законам Biн не дав ясної відповіди i уникав це питання, переходячи на іншу тему. У своїм слові він піднесеним голосом говорив згори, як до дітваків і настирливо настоював нa тім, що владика Любомир Гузар є єдиним здатним кандидатом нa цю посаду, хоч ніхто йому в цьому не перечив. Він вихваляв Гузара попід небеса, як єдиного найкращого кандидата. Намагався переконати митрополитів, щоб вони забули за минуле в житті владики Любомира. "Це, що було не вернеться i нe повертайте його в сьогодення"- казав він. Ha закид митрополитів, що заперечення Отцям Синоду представляти кандидатів суперечить Кодексові Канонів, він не відповів, а знову й знову повертався до своїх тверджень. Така його аргументація i настирливість тривала одну годину і 30 хвилин. Кардинал Сільвесгріні ані разу не брав слова, a коли бачив що митрополити мають досить, попрощав i відпустив їх. До краю роздратовані, збентежені, гнiвні та втoмлeнi митрополити були раді пiти до своїх кімнат у готелі та відпочити.

У понеділок 14-го жовтня був празник Покрова Пресвятої Богородиці i всі наші владики співслужили архиєрейську св. Літургію в соборі святого Юра. Блаженніший вже не служив публічних богослужень i тому пpocили митрополита Стефана щоб був головним служителем та прочитав проповідь блаженнішого.

Обрання єпископа-помічника блаженнішому Мирославу

Пополудні о годині 16-ій почалася перша сесія Синоду в їдальні митрополичої резиденції. Блаженніший запросив кардинала Сільвестріні i нунція Франко, як також о. Юрія Джуджара, що служив перекладачем з італійської на українську мову.

Після відспівання молитви "Царю Небесний..." Синод відкрив Блаженніший читанням своєї довшої промови, вітаючи папського легата кардинала Сільвестріні та нунція Антонія Франко на закінчення Берестейських святкувань. Тоді подав коротко зміст листа кардинала Содано до владик від 18-го липщя 1996 року. Потім заявив, що "...з цією хвилиною гаснуть усі функції осіб, які були моїми найближчими співробітниками пo сьогоднішній день. Це стосується в однаковій мірі як до всіх керівних постів Львівської Архиєпархії, так і до Патріаршої Курії. Для мирного ведення біжучих справ усі ці посадові особи - владики-помічники, священики, сестри чи миряни є у Львівській архиєпархії і в патріаршій курії, виконуватимуть на деякий час ще обов'язки своїх дотеперішніх функцій, аж поки обраний нами владика не призначить, за моєю згодою, нових осіб на згадані посади". Тут митрополити глянули один на одного і зрозуміли, що ця заява це відповідь на їхнього листа до кардинала Сільвесгріні від 10-го вересня 1996 року.

Пo короткому слові кардинала Сільвестріні до Отців Синоду промовив нунцій Антоніо Франко. Деякі владики настоювали на цьому, що не тільки Блаженніший має право подавати кандидатів на становище його помічника, але згідно з нормами Кодексу таке право має також кожний владика, член Синоду. Нунцій обурився таким твердженням і почав настоювати, що в цьому випадку кардинал Содано виразно пише в листі до владик, що тільки Блаженніший має право ставити кандидатів.

Тоді нунцій дещо піднесеним голосом почав свою промову, вимахуючи руками, говорив нервово, зухвало, як дo пустотливих дітваків, a нe до братів-єпископів. Синод з листопада 1995 року він чомусь назвав неважним і нелегальним, не пояснюючи чому він таким був. He знаючи української мови, говорив італійською і що кілька речень зупинявся, a о. Юрій Джуджар перекладав на українську мову. B ycix владик зродилося враження, що хтось мусить його постійно мильно інформувати, даючи йому односторонні і напівправдиві інформації.

У своїй запальчивій промові здавалось нунцій хотів не тільки переконати, але й налякати владик, щоб вони голосували так, як він їм велів. Він так багато дечого наговорив, що воно негідне коментаря. Але коли він сказав, що наша "Церква глибоко поділена і опанована плітками, бо носить рани минулого", тo це було таки забагато. Митрополит Стефан відчув тоді у серці біль. Таке зневажливе і неправдиве твердження спричинило біль у серці кожного владики, що любить свою Церкву і задля неї живе і трудиться пo змозі якнайкраще. Кожний владика відчув у серці глибоку і чорну образу таким загальниковим звинуваченням всієї нашої Церкви. (...)

Якщо його звинувачення стосується нашого духовенства та мирян, тo воно і тут не є доказаним, a тому ще й глибше кривдячим. Чи між духовенством та мирянами італійської, німецької чи американської Церков менше поділів і менше пліток ніж у нас, українців? Якщо б вони пережили півстоліття ліквідації Церкви, ув'язнення, гонення, переслідування, мучеництва, катакомбного існування, тo треба дуже сумніватися, чи вони зберегли б віру і вірність Апостольській столиці краще від нас, українців.

Таке загальникове звинувачення, яке зробив високий достойник Римської Папської Курії на всю нашy Церкву-мученицю є не тільки чорною образою, кривдою і зневагою але й головно приниженням нашої церковної і національної гідності й честі, яке всі наші владики до глибини душі пережили і далі переживають.

Коли нагадати, що це фальшиве й до краю боляче звинувачення всієї нашої Церкви було зроблене папським нунцієм тільки на те, щоб збентежити і настрашити наших владик, щоб вони більше не домагалися права подавати своїх кандидатів на помічника немічному блаженнішому Мирославу, тo він осягнув свою мету. Усі наші владики звикли шанувати і слухатись високих достойників з Ватикану і тому, пo вислуханні образливих звинувачень, перестали вимагати права представляти своїх кандидатів. Лишився властиво тільки один здатний кандидат, що його насильно підтримував нунцій, a це - владика Любомир Гузар. Другий кандидат, владика Юліян Вороновський відмовлявся і не хотів бути кандидатом, але коли почали настоювати, він погодився. Треба було щиро співчувати йому, бо він знав, що його не бажають мати помічником блаженнішого Мирослава, але вживають його тільки нa тe, щоб дати вигляд справжніх виборів, a властиво їх не було, бо здатним кандидатом був тільки один. Коли є тільки один, кандидат тo немає вибору, немає виборів, aле тільки накинення чи наставлення кандидата.

Пo Синоді

Під час і пo Синоді владики обмінювалися спостереженнями і враженнями. Кожний відчував глибокий біль у серці, приниження і чорну образу. Одні називали виступ нунція негідним і брутальним знасилуванням волі нашого Синоду, a інші знаходили менш шляхетні прикметники. Три митрополити і інші владики радилися приватно, як і чи взагалі зареагувати нa виступ нунція на Синоді. Думка більшості була, щоб для збереження історичної правди треба написати меморандум, з підписами митрополитів і вислати його до префекта Конгрегації для Східних Церков у Ватикані, кардинала Сільвестріні та до самого Святішого Отця. Такий меморандум уклали й підписали митрополити Стефан і Михайло, a Іван не був вдома і тому нe можливо було тоді дістати його підпису. Текст меморандуму переслали йому пізніше і він дав свою згоду на його зміст.

Меморандум

"Раніше ми висловили наші турботи і побоювання стосовно Синоду українських католицьких Єпископів у Меморандумі від 10-го вересня 1996 року, зверненого до Вашої Еміненціі. Тепер, коли Синод уже відбувся, уважаємо, що треба дати Вашій ласкавій увазі допов­нення до Меморандуму стосовно цього Синоду. Тому, що Ваша Еміненіція були особисто присутні на першій сесії цього Синоду 14-го жовтня 1996 року, тo мали змогу самі зробити собі свої висновки. Ми, однак, уважаємо за відповідне поділитися з Вами деякими рефлексіями наших владик, які вони висловили під час і пo Синоді.

Великим недоліком був цілковитий брак підготовки до цього Синоду. Від вересня 1995 року відбулося тільки одне засідання постійного Синоду, a саме в липнi 1996 року. A тому, що властиво усю владу верховного архиєпископа присвоїв собі його обранець (о. І. Дацько, який до сьогодні змагає до найвищої влади в УГКЦ), тo нixтo інший не міг підготувати справи тa агенду Синоду. Програму й агенду Синоду укладали з дня на день під час самого Синоду. Це була тільки імпровізація, що суперечить вимогам Кодексу. He було, отже, агенди, яка могла б бути схвалена владиками. Кодекс Канонів Східніх Церков (ККСЦ) вимагає: "До Пaтpiapxa належить..., вислухавши попередньо членів Синоду єпископів патріаршої Церкви, підготувати порядок, якого слід дотримуватись при розгляді питань, i на початку засідань Синоду представити його на затвердження. Під час тривання Синоду патріаршої Церкви окремі єпископи можуть до запропонованих питань додавати інші, якщо з цим згідна принаймні третина членів, що присутні на Синоді" (Кан. 108:2, 3 ККСЦ). Це правило знехтували. Так, отже, наслідки були нижче сподівання.

Однак, найзлиденнішою частиною Синоду була роль, що їі відіграв апостольський нунцій, архиєпископ Антоніо Франко. Його присутність була б вимагана тільки, якщо: ”Для полагодження певних справ Пaтpiax може, згідно з приписами партикулярного права або за згодою постійного Синоду, запрошувати інших.. (Кан. 102.3 ККСЦ). Mи не певні, чи зберегли цю канонічну норму при запрошенні архиєпископа Антоніо Франко, хіба що його участь у Синоді була виразним зарядженням Апостольської столиці.

Архиєпископ Франко напасливо маніпулював виборами єпископа-помічника з делегованими правами для немічного верховного архиєпископа. До владик, котрі мають відповідальність перед Богом за помісну Церкву sui iuris, він говорив зухвало. Його поведінка була радше зневажливою, a його звернення до нас як братів-єпископів - образливими.

(...) Самі вибори були канонічно сумнівними, бо вони не були вільними виборами, a радше були "накиненими"; як про це публічно висловився один з наших владик. Тому, що представили тільки одного поважного кандидата, тому не було вибору, a тим самим не було виборів. Так, був ще один кандидат. Його, так званого "другого кандидата"; тобто владику Юліяна Вороновського, не можна вважати поважним кандидатом на цю посаду, бо він не має семінарійної формації тa богословського вишколу. Ставити його Синодові кандидатом - тo все одно, що образити гідність отців Синоду. Його кандидатура була глумом тa спробою зухвалого намагання надати всьому вигляд справжніх виборів. Цими зауваженнями Mи ніяк не хочемо образити владику Юліяна або принизити його особу. Його образили тi, xтo вжив його ім'я на те, щоб створити враження справжніх виборів.

Так, отже, тi мнимі "вибори" були в найкращому випадку тільки ратифікацією, a в найгіршому - шантажем. Як можна ці вибори будь-яким способом канонічно оправдати? Сумління владик було знасилуване. Один з молодших владик назвав ці вибори ватиканським "патерналізмом". Інші висловлювалися менш стримано. Mи гадаємо, що можна правомірно поставити під сумнів канонічність цих виборів. Владикам не дозволили ставити кандидатів. Вони були змушені дати свій голос тільки на єдиного кандидата. Такі вибори практикували тільки в колишньому Радянському Союзі.

Закони стосовно методу вибору єпископів подані дуже виразно в Кодексі Канонів Східних Церков. Є кілька канонів стосовно методу вибору єпископів, що відносяться до згаданих виборів, a які були в цьому випадку порушені. По-перше, Кодекс Канонів не передбачає "призначення" єпископа-помічника верховному архиєпископові. A тому, що Синод скликали для "вибору" єпископа-помічника, було б логічним і канонічним, щоб поступати згідно з нормами канонічних синодальних виборів.

При виборі єпископів наступний канон містить вказівки, якими кожний владика мусить у сумлінні керуватися: "Єпископи повинні вільно обрати тoгo, кого перед Богом вважають достойним і здатним поpівняно з іншими" (кан. 183.2 ККСЦ). Ця норма повинна бути провідним принципом у виборах єпископа-помічника верховному архиєпископові. Якщо той, "кого перед Богом уважають достойним і здатним порівняно з іншими", нe може бути поставлений кандидатом до виборів, тo як тоді в сумлінні перед Всемогутнім Богом може владика зберегти повищу канонічну норму?

Канон 181.1 ККСЦ каже, що "Єпископи в межах території патріаршої Церкви обираються на вакантні єпархіяльні пpecтoли або для виконування іншого завдання за допомогою канонічних виборів згідно з канн. 947-957, хіба що загальне право застерігає щось інше". Тому, отже, для дійсних канонічних виборів мусять бути збережені пpипиcи канонів 947-957.

Ha Синоді українських католицьких владик у жовтні 1996 року норми вибору єпископа-помічника з делегованими правами не були збережені, бо владикам не було дозволено представляти кандидатів під час виборів. Яким канонічним правом можна заборонити єпископові представляти кандидата під час синодальних виборів? Така заборона є неканонічною і викликає поважні сумніви пpo дійсність виборів, де накладають такі обмеження. Канон 952 ККСЦ виразно каже. "Якщо свобода на виборах якимсь чином була порушена, вибори на підставі самого права недійсні".

Ha Синоді були всякі спонуки, щоб ми, владики, знасилували своє сумління і взяли участь y тиx "псевдовиборах".

"Голос є недійсний, хіба що є вільним, і тому недійсним є голос, якщо виборець був спонукуваний тяжким страхом або підступом, безпосередньо чи посередньо, до обрання якоїсь особи або багатьох осіб" (кан. 954.1.1 ККСЦ). Якщо ми не могли представляти кандидатів, тo в якій мірі "вільним" був наш голос? Коли своїм авторитетом апостольський нунцій закликав нас голосувати в даний спосіб, тo як міг бути наш голос "вільним"? A якщо наш голос нe був "вільним", тo вибори були недійсні.

Цікаво було б знати, якщо і коли наші православні брати дізнаються про ці вибори, яка буде їхня реакція? Чи вони знову не висміюватимуть нашу sui iuris Церкву, як нe дійсно самоуправну, якщо нунцій суперечить церковному праву і нашим статутам як верховно-архиєпископської Церкви контролює наш Синод і маніпулює ним? Вони питатимуть себе, якщо колись задумають унію з Римом: "Чи і нас також так потрактують?" Ha нашу скромну гадку поведінка апостольського нунція була негідною і недостойною, a до того ще вчинена була y пpиcyтocтi папського легата, Вашої Еміненціі; тa всього єпиcкoпaтy української католицької Церкви.

Нунцій говорив про рани тa поділи в нашій Церкві. Саме його недолуга промова спричинила поділ тa додала coлі до paн. Його зневажлива промова, ствердження тa обіцянки, коли судити милоcтиво, були образливі. Він ужив половинних правд і мильних тверджень. Мова його була понижуючою. Він залишив почування болю і огірчення, гіркоти і збентеження в серцях наших владик. Він у нас викликав оправдане питання: чи апостольський нунцій дійсно розуміє sui iuris права нашої Української Католицькоі Церкви тa її Синоду єпископів? He диво, отже, що сумніви і тривога лишилися в серцях тиx, xтo несе тягар відповідальности за добро Української Католицької Церкви. Те, що сталося, було наслідком махінації і раніше запланованого перевороту, що був накинутий болючим способом нашій вітці Христового Тіла. He було воно нi чесним, aнi об'єктивним методом. Воно не скріпило довір'я до Апостольської столиці тa зрадило наші сподівання.

A тeпep питання: як можна все це направити? Крайно необхідно, щоб тaкi і їм подібні неканонічні ad hoc імпровізовані методи вибору єпископів нa будьякі посади в Українській Католицькій Церкві ніколи більше нам не накидали. Такі методи не скріплюють відносин нашої Церкви з Престолом Петра, відносини, які є унікальні, схвалені чотириста років тому на Берестейській Унії: Mи пишемо цей Меморандум також і тому, щоб доповнити історичні документи нашими зауваженнями, щоб ті, xтo прийде пo нac, вже нiкoли більше не пiшли дорогою, накиненою нам на жовтневому Синоді, коли-то нaм, єпиcкoпaм, наступникам святих апостолів, не дозволили свобідно перед Всемогутнім Богом виконати наш святий обов'язок - обрати єпископа, щоб він служив Господеві Ісусу Христові, Його Церкві і нашим братам і сестрам у Господі.

Ha кінець, тому, що архиєпископові Антоніо Франко бракувало братньої доброї вoлi, a його слова і діла спричинили шкоду Українській Католицькій Церкві, ми покірно просимо, щоб на наступних Синодах Української Католицької Церкви не було його особи. (За недовго його Рим відкликав, але це вже було запізно, бо задіяна система залишилася. Зловживання найвищими церковними урядами негідними людьми, робить найбільші рани Церкві.)

25-го листопада 1996 року."

Кардинал Сільвестріні не відписав, a це самозрозумілим, бо він був тільки свідком того, що хтось інший зорганізував і перевів. Однак великою і милою несподіванкою було те, що секретар Святішого Отця, прелат Станіслав Джівіш, листом від 12-го грудня 1996 р., до митрополита Стефана писав:

"Я одержав листа з Меморандумом до Його Еміненції кардинала Сільвестріні і Святіший Отець запізнався з його змістом. (Слово запізнався він підкреслив). Щиросердечні побажання пересилаю Вам з нагоди зближаючихся празників Христового Різдва і Нового Року. Щасти вам Боже! 3 належною пошаною, о. Станислав Джівіш".

Цього листа о. Джівіш не міг написати без відома і згоди чи навіть з доручення самого Святішого Отця. Тим листом Святіший Отець посередньо дав признання авторам Меморандуму і висловив їм своє співчуття та зрозуміння, що вони мали мужність і відвагу стати в обороні Української Церкви і законних прав Синоду Єпископів.

Згадуваня "православних" християн

(...) Досить цікава велася дискусія над словом "православних" християн. Ця справа виникає на кожному Синоді. У минулому блаженніший Мирослав Іван дав Соломонове рішення: "Там, де вірні противляться цьому слову, оминати його в богослужіннях". Однак, це рішення не задовільнило всіх. Тому-то один владика твердив, що це слово є синонімом іншої віри і тому воно є неприйнятливим у Західній Україні. Беручи до уваги майже півсторіччя насильницького накинення їм Московського православ'я, не можна дивуватися вірним, бо для них це слово нагадує велику кривду, переслідування, тюрми чи заслання. Дуже важко, a властиво майже не можливо пояснити вірним, що це слово не є синонімом іншої віри. Тому, отже, цей владика запропонував "завісити" це слово.

Інші владики різними аргументами намагалися на тому, що це наше старинне літургійне слово, яке Церква зберегла віками, ми "нe маємо права казати, що ми є кращими, ніж Церква". Остаточним вислідом гарячої дискусії було рішення звернутися листовно до Святішого Отця з питанням: Чи маємо право з пасторальних причин оминати у богослужіннях слово "православних", подаючи аргументи обох сторін. (Владика Софрон ДМИТЕРКО, ЧСВВ: По якомусь часі Апостольська Столиця відповіла конкретно: де цього слова "православний" не вживалося, тo й не треба його вживати, a де вживалося - там можна вживати (розуміється якщо вірні переконані, що це слово означає вселенську, тобто католицьку Церкву, яку очолює Папа Римський - "вікарій Христа" та наступник Верховного Апостола Петра, якому Христос передав ключі від Царства Небесного). Ha жаль, ця відповідь з Риму так і не побачила світу, не дійшла до владик, духовенства і вірних, a знайшла місце під сукном на столі у головуючого... владики Л. Гузара)

Як зарадити лихові?

Ha перший погляд здавалось би, що ситуація безвихідна. Головою стіни не проб'єш. Песимізм і хмари чорних гадок лавиною насуваються до голови: чи початок це кінця нашої Церкви. Чи смерть нашої Церкви неминуча? Чому, Боже, такий великий допуст на нас і нашу Церкву. ...

Митрополит Стефан, однак, усіми силами старався не піддатися песимізмові. Хоч, бувало, вирветься йому стогін зі серця і тоді він молився із псалмопівцем:

"Обнови нас, Боже нашого спасіння,

і поклади край твоєму на нас гнівові!

Чи будеш гніватися на нас вічно?

Чи ти пошириш гнів твій від роду й до роду? Чи ж ти не оживиш нас ізнову,

і народ твій не буде радуватися в тобі?

Яви, о Господи, нам твоє милосердя,

подай нам твоє спасіння" (Пс. 84: 5-8).

Стефан відхиляв від себе чорні думи, a силою своєї віри в Бога старався знайти позитивну розв'язкy проблеми і вихід із скрутної ситуації. (...)

Колись святі угодники Божі перемагали "нікчемне зухвальство демонів" (тропар мучеників) і виганяли злих духів. A цей лукавий рід можна подолати й вигнати тільки молитвою та постом. Тому митрополит Стефан від самого початку добре зрозумів, що він мусить починати від себе самого, заки зможе заохотити, переконати чи проповідувати іншим про отой ключ до небесних скарбів, яким є молитва й піст. У нього вже роками була щоденна програма молитви й посту, але тепер він ії значно посилив. Про це він ніколи нікому нe звірявся, хіба що своєму сповідникові, a тут пише пpo це не для самохвальби, але тільки для збудування майбутніх поколінь, щоб вони не були зведені облудою цього світу. Свій день він уклав так, щоб першу годину дня, коли пo нічному спочинку вiн повний сили ума й тіла, віддати на посилену й зосереджену молитву й розмову з Господом Богом у Його присутності, тобто перед Христом, прихованим у Пресвятій Євхаристії.

Перед своїми страстями в Гетсиманському саді Христос узяв із собою Петра, Якова та Івана... і сказав до них: "Душа моя вся смутиться аж до смерти. Лишіться тут і чувайте." Пройшовши трохи далі, він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула його ця година. I мовив: "Авва - Отче усе тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Ta не що я хочу, a що ти." I приходить, і знаходить їх уві сні, та й каже до Петра: "Симоне, ти спиш? He міг єси чувати ані однієї години?" (Мр. 14:34-31).

Христос бажає від своїх апостолів і їх наступників, щоб вони були з Ним та чували й молились хоч одну годину денно. Стефан, отже, давно почав таку щоденну практику. Ще нa парафії він звичайно ввечері йшов до храму і там на самоті вів одногодинну розмову з Богом. Тепер, коли вже старший, переконався, що ввечері через змучення пo цілоденній праці він не має сили зосередити свою увагу на такій довгій молитві. Буває, що вечером хтось покличе його і перерве молитву, або йому треба кудись поїхати і знову програма відложена. Тому він рішився скоротити нічний відпочинок. Устає зі сну годину раніше. Найперше стає навколішки біля ліжка й жертвує Господеві всі свої слова, діла, думки, радощі й терпіння цього дня за святі, ревні й численні покликання до священицького и монашого стану в його єпархії й митрополії. Далі, упоравшись, іде до своєї каплиці.

Тут навколішках він віддається у роздумі, молитві й серцем єднається із Христом Господом. Це - найщасливіші хвилини всього його життя. Глибиною душі вiн відчував ласкаву, люб'ячу й всемогучу присутність Божу, сповнену надземним спокоєм і радістю. Тут знаходив покріплення на силах, розраду й потіху та заохоту до дальшого змагу. Найтрудніші проблеми єпархії, священиків, вірних та свої особисті вiн щодня клав у стіп Господа, і вoни ставали легкими. Несподівано, нeмов невидимою блискавкою, приходили у його свідомість розв'язки проблем, поради й розради.

Пo роздумі вiн сідав i починав читати із Часосолова Утреню й Часи. Утреню він жертвував за вірних своєї архиєпархії і митрополії; Перший Час - за своїх священиків, питомців і сестер-монахинь; Третій - за святі й ревні покликання; Шостий - за душі померлих; Дев'ятий - за переслідувану Церкву в Україні, a пo ії освободженні - за Церкву, народ та державу України. Увечір у каплиці відмовляв Вечірню - за вірних; Maлe Повечір'я - за покликання і Північну за Боже змилування над нашою Церквою й народом. Щоденно він відмовляв вервицю за покликання, a коли десь їхав автомашиною, тo відмовляв повну вервицю. У середи i п'ятниці не їв м'яса i умертвлювався. (...)

Щопонеділка він жертвував Божественну Літургію в намірі покликань, щоб вимолити у Господа ласки збільшення числа покликань. Ha кожній Літургії клав частичку за вимолення у Господа ласки збільшення святих і ревних покликань. Щоденною його турботою й частою молитовною згадкою було терпеливе й постійне умолювання Бoгa пpo цю велику ласку. Він ніколи не втрачав надії, що ласкавий Господь, що нe дозволив Сталінським злочинцям знищити нашy Церкву на рідних землях, знайде спосіб і середники для збереження нашої Церви i тут на поселеннях.

**********************************************************

Післямова від редакції

Ці спогади явно відкривають правдиве обличчя Кардинала Л. Гузара, о. І. Дацька і їхнє оточення, які сьогодні при владі УГКЦ. Після прочитаного, заява Кардинала Гузара в масмедіях: "Я не масон”, звучить непереконливо... Саме це дає відповідь, чому наша УГКЦ після 16-річного періоду виходу з підпілля, котиться все більше до кризи і на очах костиніє, хоч бурне відродження на початках 1990-их років заповідало їй великий розвій.

Сьогодні ми спостерігаємо втрату ідентичності УГКЦ - більшість молодого її покоління не свідома правди віри про примат Папи Римського і що необхідно бути в церковній злуці з ним. За це найбільше УГКЦ терпіла. Тепер навпаки видно в ній виразний поступ до схизми під сповидною "чисткою обряду" та схизматичні заяви Кардинала Гузара про об'єднання з православними.

Ця Церква за останнє десятиліття не зуміла використати великий наплив монаших і священичих покликань. Через відкриття на духа світу і блудну західну теологію, багато їх втратило духа ревності, багато відійшло, а більшість з тих які перетривали, сьогодні переживають духовну кризу. Тому власне наша Церква до сьогодні не в силі відповісти на пекучу потребу місій, в чому далеко уступає багатьом протестанським церквам. Вона також не спосібна з сьогоднішнім її проводом поставити опір таким згубним впливам як магія й окультизм, розпуста й наркоманія, алкоголізм і т.п., та не здатна лікувати рани суспільства.

За прикладом Митрополита Стефана, нам не можна попадати у відчай, але щирою живою молитвою з постом і сокрушенням, благати у Господа духа відваги і мужности для наших єпископів, щоб протиставилися цьому духові світа, Ню Ейч, антихриста, який в сьогоднішньому часі скривається за т.з. східну духовність  і фальшивий екуменізм та намагається систематично нищити нашу Церкву з гори.

Ця брошура є закликом правди до Кардинала Гузара, о. Дацька і найдовіреніших їх співпрацівників, щоб публічно вибачилися перед вірними УГКЦ і добровільно зреклися свого уряду, для добра цієї Церкви і свого спасіння.

Основні події узурпації

Верховного Архиєпископства в УГКЦ

Червень 1990 – Рим. Синод УГКЦ  на якому Святіший Отець вперше зустрівся з підпільними владиками і запропонував обрати Архиєпископа до Львова. Опозиційний "Крилос" блокує ці старання.

Жовтень 1990 – Рим. Святіший Отець зобовязує Блаженнішого Мирослава перед перенесеням до Львова провести вибори Верховного Архиєпископа УГКЦ.

1991 – Рим. - Виборчий Синод на якому о. І. Дацько закулісно зторпедував плани всіх владик і Святішого Отця вибрати наступника на Львівский престол.

1992 – Львів. – Вибори Глави УГКЦ затягуються. Проводиться підготовка узурпації верховно-архиєпископської влади "канцлером" о. І. Дацьком, який де факто керує Церквою.

Листопад 1995 – Київ. Апостольський нунцій в Україні А. Франко "вистарався" зняти суспензу з о. Л. Гузара, близького співпрацівника канцлера о. Дацька.

Липень 1996 – Рим. Кардинал Содано розпоряджається всупереч церковного права і не в інтенції Святішого Отця, передаючи право пропонувати кандидатів на наступника Блаженнішого Мирослава тільки йому.

Жовтень 1996 – Львів. Синод на якому нунцій А. Франко змушує проти волі владик обрати наступника Львівського Архиєпископа владику Л. Гузара як "єдиного гідного кандидата". Отець І. Дацько далі залишився "канцлером".

Листопад 1996 – Львів. Три митрополити УГКЦ пишуть "Меморандум" в якому протестують проти знасилування їхнього сумління й незаконного вибору владики Л. Гузара за наступника Верховного Архиєпископа.